http://www.molbuk.com/ ru Інформаційний портал газети "Молодий буковинець" http://www.molbuk.com/yandexlogo.gif http://www.molbuk.com/ DataLife Engine http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/17914-marta-na-rizdvo-yistime-smakoliki-a-dvorskijj.html «Найбільше мені запам’яталося Різдво 1985 року, коли Назарій Яремчук запросив до себе у Вижницю на коляду», – каже співак Павло Дворський культура Nata Sun, 04 Jan 2009 11:19:18 +0000 Різдво – одне з найулюбленіших свят. Зазвичай його проводять у сімейному колі, їдять кутю і колядують. Не є винятком і наші зірки.Колишня чернівчанка – співачка і телеведуча Марта (Ірина Столяр) – обіцяє на Різдво приїхати до рідного міста. Заробивши трохи грошей на новорічному виступі, Марта другого січня прибуде до Чернівців. А сьомого січня вже поїде до столиці.– Різдво сподіваюся зустріти з батьками і сестрою, – каже Марта. – Поїду в гори кататися на санчатах, роздам усім подарунки… Я чекала цього увесь рік! Зазвичай стіл у нас накриває мама, ми з сестрою можемо хіба що нарізати салат «Олів’є». Мама готує все дуже смачно, тож я їстиму і стрімко набиратиму кілограми. Звісно, на столі буде кутя. Чесно кажучи, я не вмію її готувати. Але коли сама стану матір’ю, обов’язково навчуся цього священного дійства! Я не є фанаткою куті, можу з’їсти трохи символічно. Полюбляю м’ясце, тортики, печиво. У дитинстві ходила колядувати, щедрувати, «грабувала» родичів, які давали мені гроші за коляду. Пригадую, як моя старша сестра Таня ішла колядувати зі своїми однолітками, а я, мала, пленталася за ними, наче хвостик. Ми переодягалися й інколи навіть позичали у знайомих справжніх коней! Це було у бабусі у Хмельницькій області. Особисто я не переодягалася ні чортиком, ні козою, зате щедро розмальовувала щоки, губи, очі маминою косметикою. Це було дуже приємно! Цього року не колядуватиму, адже я вже доросла. Передам «естафету» своїй племінниці. Коли ми зателефонували Павлові ДВОРСЬКОМУ, він був у надзвичайно гарному настрої, навіть заспівав кілька куплетів своєї «Коляди» і повіншував наших читачів:– Щонайщиріші віншування славним буковинським газдам і газдиням! Віншуємо, вітаємо і благословляємо вас на вічне щастя і любов! – побажав співак. – Різдво поїдемо зустрічати до рідних у село Ленківці Кельменецького району. Колядуватимемо, варитимемо кутю, готуватимемо вечерю. Такі моменти збагачують родину духовно. Різдво і Великдень – це найсвятіші свята, у них відбивається глибина нашого народу. У цей нелегкий для людей та держави час все ж таки хочеться, щоби на першому плані була духовність. Якщо людина багата духовно, її не зламають жодні негаразди. Я полюбляю всі колядки. Кожна має свій зміст, мелодію, вона виплекана голосами, душами наших пращурів. У них – мрії та молитви народу. Мені дуже запам’яталася колядка «Іще вчора, із вечора», яку виконували мої батьки. Побудемо на батьківщині не більше п’яти днів, а тоді – знову до роботи. Покататися у горах на лижах і санках зможу аж після 21 січня. А на Різдво обійду, колядуючи, родичів та друзів у Ленківцях (а це буде майже все село). Та й до Чернівців заїду, тут у мене також багато близьких людей. Найбільше мені запам’яталося Різдво 1985 року, коли Назарій Яремчук запросив до себе у Вижницю на коляду. Але тоді колядувати було заборонено, чергувала міліція. Отож ми зібралися у Назарія вдома і почали співати. До нас приєдналися родичі Назарія, потім, почувши наш спів, до хати почали сходитися люди. До кінця вечора їх було стільки, що вони не вміщалися в хату. Їхні обличчя, голоси… Це було незабутньо! Щоправда, співали ми впівголоса, бо якби нас почули, могли вигнати з роботи. І все ж коляда перемогла! Щодо «суперблондинки» Олі ПОЛЯКОВОЇ, то вона зустрічатиме Різдво у Києві. – Я – суперблондинка, тож у мене буде суперсвято з супердрузями та суперстолом, – жартує Оля. – Я все готуватиму сама, в тому числі й кутю. У дитинстві колядувала, але зараз уже цього не робитиму. Зате прийму всіх діток, які прийдуть до мене колядувати і пригощу їх солодощами. Я завжди приймаю колядників і в мене завжди є для них щось смачненьке! Передсвяткових клопотів зараз чимало, адже я ще, окрім всього, записую новий альбом. Він також буде супер! Галина МАРКІВ http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/17854-shou-gurt-viktoria-vdjagne-dovgi-sukni-a-skrinja.html А у солістки «Писанки» Оксани Савчук у новорічну ніч – ще й день народження культура Nata Thu, 25 Dec 2008 11:42:09 +0000 Наш край має чимало відомих виконавців та гуртів, які живуть і творять у Чернівцях. Багато з них у новорічну ніч розважатимуть чернівецьку публіку. Або просто насолоджуватимуться святковим настроєм та снігом, який, нарешті, випав. Про те, як місцеві зірки збираються зустріти Новий рік, з’ясовував кореспондент «МБ».– У новорічну ніч ми виступатимемо у готелі «Черемош» на корпоративній вечірці, – розповіла солістка шоу-гурту «Viktoria» Вікторія ГАТРИЧ. – Виконаємо чотири пісні, серед них – нашу нову композицію. Вона дещо в незвичному для нас стилі. Ні, це не буде рок, адже ми були і залишаємося «попсовим» гламурним гуртом. Зате ми вийдемо до гостей у довгих сукнях. Зараз на сцені дуже популярний образ гарненьких дівчат без голосу і в міні-спідницях. Ми хочемо зламати цей стереотип і показати, що ми не такі. Та де би ми не були і що б не робили, у нас традиція: на Новий рік, коли годинник проб’є 12.00, хоча би на кілька хвилин гуртом збираємося, п’ємо шампанське і вітаємо одне одного. А потім – до роботи, якої вистачає. Адже ми ще й знялися у новорічному мюзиклі, який транслюватиме телеканал «Чернівці». Цей мюзикл – казка, схожа до «Попелюшки», у якій ми зіграли поганих сестер. Вийшло дуже кумедно! Коли закінчимо новорічні виступи, поїдемо на «Буковель» відпочивати.Учасникам сімейного дуету «Скриня» рік Пацюка видався досить напруженим, тому зустріти наступний рік вони хочуть із друзями та рідними.– Цього року ми вперше на Новий рік не працюватимемо, хоч у нас було чимало пропозицій, – стверджує солістка гурту «Скриня» Марія ЛОБУРАК. – Хочемо відпочити у родинному колі, з чудовим внуком Владиславчиком. Також до нас приїдуть друзі Валерій Сєров та Олег Харитонов, які є авторами та композиторами багатьох пісень українських виконавців. Ми всі дружно вирушаємо до Яблуниці Путильського району. Хочемо побачити красу природи, покататися на лижах, чого вже дуже давно не робили. Ми сумлінно відпрацювали увесь рік, у нас було багато виступів, ювілейний концерт. Настільки втомилися, що навіть відмовилися від зйомок у новорічному мюзиклі. Час летить, і хочеться зберегти якнайбільше гарних спогадів. Все одно всіх грошей не заробиш. Шкода тільки, що ми зустрінемо Новий рік без нашого улюбленого котика Бакса, бо не зможемо його взяти з собою на відпочинок.– У мене на Новий рік ще й день народження: я народилася опівночі 31 грудня, – каже солістка дуету «Писанка» Оксана САВЧУК. – Тож будемо намагатися поєднати день народження з роботою. Трохи посвяткуємо вдома з сім’єю. На столі, окрім традиційного салату «Олів’є», мандаринів та шампанського, буде багато рослинної їжі та моя улюблена риба. Серед напоїв – мартіні та біле вино. Потім поїдемо співати для відвідувачів ресторану «Київ», далі – виступ на Івано-Франківщині. У нас цього року є кілька запрошень на Новий рік, а це, враховуючи сутужну фінансову ситуацію, дуже добре. Гадаю, наступний рік буде плідним та цікавим. Адже 2009 року – 20-ий ювілейний концерт Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики «Червона Pута», а також ювілей нашого дуету – «Писанці» виповниться 20 років!– Ми граємо не таку музику, яку слухають на корпоративах багаті дядьки, – каже вокаліст «Серцевого нападу» Митрій. – Нашу творчість розраховано на молодь від 14 до 20 років. Тому Новий рік зустрічатимемо вдома з батьками. А десь після 01.00 зберемося з друзями і влаштуємо невеличкий концерт для себе з гітарами, сопілками та гармошками. Щодо наших двох гітаристів з Луцька, їх запросили додому на невеличкий сейшн для своїх. Особисто для мене Новий рік – це не привід напитися і «погудіти», а час для обдумування помилок минулого року та складання планів на наступний. Напиваються хіба що з горя, а свято – це коли є що згадати. Галина МАРКІВ http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/17797-vzhe-navchaju-narodnim-tancjam-ditejj-pershikh.html Танцювальному колективу «Буковина» – 15 років культура Nata Fri, 19 Dec 2008 12:05:28 +0000 Європейські, циганські, індійські, грузинські, мексиканські, турецькі народні танці. А ще усмішки дітей, яскраві костюми, граційні рухи дорослих танцюристів. Таке шоу 17 грудня влаштував ансамбль народного танцю «Буковина», який відсвяткував своє 15-річчя. Розпочалося свято танцем гуцулят. А під час композиції «Циганська сюїта» зал завмер від яскравих костюмів молодих циганок, від їхньої вишуканості та чарівності.За 15 років ансамбль «Буковина» взяв участь приблизно у 500 концертах. А розпочав він свою кар’єру з того, що танцював польські танці. – Разом із дружиною, Галиною Григорівною, ми закінчували Люблінський університет. А тому спершу наш ансамбль виконував танці різних регіонів Польщі, – каже керівник ансамблю «Буковина» Микола ПУПЧЕНКО. – Із часом ми почали виконувати не лише польські, але й танці інших народів світу. Сьогодні у колективі займаються діти різних національностей, я вислуховую їхні бажання і так з’являються нові хореографічні композиції.Кожна дитина – індивідуальність. Так важливо вислухати її, розкрити талант. За 15 років у мене було стільки вихованців! Приємно, що більше сотні танцюристів не покинули свого захоплення танцем і пройшли усю школу хореографії, увесь репертуар.Стежу за життям своїх вихованців. Сьогодні перші мої учні вже приводять до мене на уроки своїх дітей. Це дуже тішить! Зараз у мене займаються дві групи. Плануємо виступити із румунським та волинським танцями. На жаль, існує така проблема, що у музичних магазинах продають записи сучасної музики, а народну знайти важко!На завершення свята Микола Григорович з дружиною Галиною Григорівною станцювали полонез. «Цей танець дуже урочистий, чуттєвий. Він передає щирість почуттів», – пояснив свій вибір Микола Пупченко. Валерія ЧОРНЕЙ http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/17796-nastja-kamenskikh-zavitaye-u-fajjnu-jukrajjnu.html Автори та актори «Файни Юкрайни», резиденти українського «Comedy Club» Андрій Молочний та Сергій Притула до Нового року вирішили задіяти в шоу зірок шоу-бізнесу, політики та спорту культура Nata Fri, 19 Dec 2008 12:04:23 +0000 Автори та актори «Файни Юкрайни», резиденти українського «Comedy Club» Андрій Молочний та Сергій Притула до Нового року вирішили задіяти в шоу зірок шоу-бізнесу, політики та спорту. У спеціальному новорічному випуску українського шоу «Файна Юкрайна» візьмуть участь Потап і Настя Каменських, Яна Клочкова, Влад Яма і Дмитро Коляденко, а також народний депутат Тарас Чорновіл. – Цим знаменитостям не варто ставитися до себе надто серйозно – вони всі живуть у Файній Юкрайні!, – зазначили Притула і Молочний.За сюжетом, Тарас Чорновіл звертає увагу на прибиральниць Ілону Давидівну і Анжелу Петрівну та допомагає їм мити коридори Верховної Ради, сподіваючись завоювати прихильність жінок і завести службовий роман. Співачка Настя Каменських у Файні Юкрайні грає саму себе. Вона багато чула про зв’язки та можливості продюсера Валентина (Сергій Притула) і вирішує довірити йому свою кар’єру. Настя просить його допомогти стати «ще зірковішою». Валентин пропонує амбітній дівчині заспівати в дуеті з найяскравішим своїм підопічним Василем (Андрій Молочний). «Але цей олень, Вася, не може навіть поруч стояти з такою зіркою як я!», – скаржиться Каменських. Вона вирішує сама навчити Василя всім сценічним хитрощам. Щодо сценічного партнера Каменських Потапа, то він захоплюється героїнею шоу Марічкою. Її вічний залицяльник Антон намагається стримати запал Потапа.Крім цих відомих особистостей, у Файні Юкрайні візьмуть участь Яна Клочкова, танцюрист Влад Яма і шоумен Дмитро Коляденко. Новорічний випуск українського шоу «Файна Юкрайна» глядачі зможуть побачити першого січня на «Новому каналі». http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/17736-druzhina-ministra-perevtililasja-u-poetesu.html Гроші, зібрані від вистави, підуть на допомогу постраждалим від стихії культура Nata Tue, 16 Dec 2008 10:57:13 +0000 Вона ніколи не вміла визначати, котра година, не могла уявити своєї смерті, вірила, що кожна людина – це вірш, любила птахів і сумувала, що сучасна релігія – дуже похмура. Однак, коли вона була наодинці із собою, знала, що Бог сидить поруч і дивиться їй прямо у душу... Такою була поетеса-дивачка Емілі Дікінсон, яку зіграла заслужена артистка України Лідія Вовкун, дружина міністра культури Василя Вовкуна. У Чернівецькому музично-драматичному театрі 12 грудня відбулася гастрольна моновистава Київського Академічного Молодого театру. Впродовж однієї дії тендітна Лідія Вовкун одна на сцені вела майстерну гру. Разом із режисером Оленою Шапаренко, композитором Лесею Тельнюк і художником-постановником Ларисою Черновою актриса представила чернівчанам матеріал, над яким працювала три місяці.Основою сюжету вистави «Емілі» за однойменною п`єсою Вільяма Люса стала реальна біографія американської поетеси Емілі Дікінсон (1830-1886), до якої слава і визнання прийшли майже через сто років після смерті. Емілі 56 років прожила у маленькому містечку і ніколи не думала, що хтось оцінить її твори. Вона написала 1175 віршів, з яких за її життя було опубліковано лише сім. Та саму Емілі це турбувало найменше, адже вона робила те, що любила, – писала вірші. Глядач знайомиться з Емілі Дікінсон у момент, коли їй 50. Вона – відлюдниця і дивачка, яка надає перевагу компанії пташок і дерев. – Колись мені до рук потрапила книжка з віршами Емілі Дікінсон, яку мені привезла з США композитор Леся Тельнюк, – пригадує заслужена артистка України Лідія ВОВКУН. – Ті вірші так захопили мене, що я вирішила обов’язково зіграти американську поетесу. Я прагнула показати світ, в якому вона прожила 56 років. Над виставою працювала три місяці і увесь цей час я розуміла, що прагну зіграти Емілі саме у Чернівецькому музично-драматичному театрі. Я колись працювала тут, і буковинські глядачі назавжди залишилися у моїй душі.Підтримати дружину приїхав і міністр культури України Василь Вовкун. – Це, напевно, єдина робота Лідії, за процесом створення якої я майже не стежив, – зауважив Василь ВОВКУН. – У мене тоді було багато справ. Але мені приємно, що спектакль має успіх! Тепер розумію, чому вранці на дачі я часто прокидався від вигуків дружини: «Ти послухай, як співають птахи!» Виявляється, вона входила в роль. А взагалі, щасливий, що з'явилася така чиста і добра моновистава. Глядачеві набридли кривляння на сцені, він хоче бачити справжніх героїв, співчувати їм. Валерія ЧОРНЕЙ http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/17712-pishemo-jak-khochemo.html Так каже про сучасну українську літературу письменник Тарас Прохасько культура Nata Fri, 12 Dec 2008 12:23:55 +0000 Нещодавно Чернівці – з нагоди урочистої презентації нашого культурного додатка – відвідав Тарас Прохасько. Почитав свої оповідання, роздав автографи шанувальникам і втік. Тож розмовляли ми з ним уже в Івано-Франківську в компанії справжньої Люни, героїні майбутнього Прохаськового роману. До роману вже навіть є обкладинка. І зараз автор намагається дати собі раду з тим, щоби вмістити повноцінний роман на 30-ти сторінках. Попри це Прохасько вміє у кожен момент бачити і усвідомлювати, як «щастя є багато». Як воно всюди. Як воно скрізь. І, здається, навіть Люна цілком поділяє Тарасове світосприйняття. Сидить спокійно і лиш зрідка торкає господаря лапою, щоб не відволікався і не забував гладити її по голові.Нам тоді просто було дуже добре– Тарасе, якщо від початку, то що таке – за Вашими відчуттями – «станіславський феномен», однією з центральних постатей якого Вас зазвичай називають критики?– Перш за все «станіславський феномен» – поняття історично-літературознавче. Говорити, що «станіславський феномен» далі існує, некоректно. Він існує лише у текстах того періоду і тих людей, які до нього належали, були на якійсь одній хвилі. Бо те, що пишуть тепер його учасники, уже не можна назвати «станіславським феноменом». І так само було і є багато письменників у Франківську, які не підпадають під цю назву. Тобто це були автори, які наприкінці 80-их – на початку 90-их об’єдналися довкола вигаданого і зреалізованого Юрком Іздриком журналу «Четвер». І от Іздрика, Юрка Андруховича, Володимира Єшкілєва, Анну Кирпан, Володимира Мулика можна називати тим «феноменом». Нам тоді просто було дуже добре, і для кожного з нас то є передовсім щасливий період особистого і товариського життя, певний настрій у писанні. А причиною появи «станіславського феномену», напевно, була якась така збереженість географічно-історичного місця і кожного з нас у тому місці. Ми почували себе історично і просторово приналежними до того, що роблять люди у всьому світі. Можливо, саме цей присмак найбільше вирізняється у тогочасних текстах. У них мало йдеться про Україну як таку чи про Галичину, а йдеться про якісь онтологічні речі, які є вічними. І ще одна дуже важлива річ: для «станіславського феномену» характерним було тотальне україномовне середовище міста, в якому ми жили. Тобто для нас питання української мови було таким самим, як питання повітря чи води. Не було відчуття того, що треба якось возвеличувати мову чи захищати від когось, чи що можна раз писати так, а раз так…– Щось звідти залишилося у Вас до сьогодні?– Залишилася приязнь, дружба. Залишилося те, що так чи інакше ми є поруч. І в житті радикально ніхто не покинув своєї території. Зрештою, в якійсь етиці писання поміж нами є більша подібність, ніж між нами і, скажімо, харківською чи житомирською школою. Незважаючи на окремий розвиток, еволюцію інтересів, уподобань кожного, найвузловіші проблеми, головні теми у творах усіх цих людей фактично залишилися такими, як були десять років тому. Йдеться про час, місце, про певну естетику, про загальнобуттєві питання.Є дуже багато письменників, які письменниками не є– Нерідко пишуть про Вашу тонку здатність бачити феноменальність життя. Звідки воно у Вас?– Не знаю… Гадаю, це те, що називають здібностями, здатністю людини до чогось. Це не означає, що я дуже мудрий чи дуже вправний. Просто здатний, вдатний до якоїсь справи. І я це так трактую, що ця моя риса – одне з того, що мені дано. От дано мені бачити якось так світ.– Ці здібності пов’язані якимось чином із Вашим «первинним ландшафтом»?– Так, я гадаю, що дуже пов’язані. Тому що це такі базові речі, вони пов’язані і з первинним ландшафтом, і з первинними інтонаціями і темами. Коли я був ще зовсім малий, мене оточували набагато старші люди. У них усіх було дуже цікаве життя. У більшості драматичне, тяжке, але ніхто з них не говорив про жахи свого життя з жалем. Про всі ті речі говорилося так, ніби це були байки. Разом з тим, вони вже були достатньо старі, щоби мати свої щоденні проблеми. Але розмови, які я чув, ніколи не стосувалися того, що, наприклад, дорожчає бараболя (і це не через багатство, звісно). Просто зналося, що цього року викопалося стільки бараболі. Значить, отак буде цієї зими. Я вже тоді зрозумів, як важливо бачити, слухати, запам’ятовувати, обдумувати речі, які є справжнішими від того, про що переважно думають люди. Бо то минає… От бачу: все минуло, але залишилася людина, наповнена пережиттями, історіями, висновками. І спокійно, добре себе почуває. І ще я зрозумів: кожне життя – інше. Нема норми. І нема у більшості випадків можливості вибирати все те, шо хочеш. Є так, як є. Життя неможливо конструювати за якимось взірцем. Життя є тільки твоє. І у такому разі воно є твоєю абсолютною цінністю, більше нічого у тебе нема. І якшо ти з цим життям не згідний, тоді у тебе не залишається взагалі нічого. Ми розуміємо насолоди і приємності дуже вузько, а їх є страшенно багато, навіть тоді, коли, здавалося б, немає жодних насолод. Головне – уміло з цим усім співіснувати, бути самим собою. І тоді життя буде повним. І ще є парадокс, який я намагаюся до кінця зрозуміти – це відсутність часу як такого. Важливо в один момент відчути, що часу нема, але в часі все є. Тобто у кожен момент є все.– Чому Ви не любите називати себе письменником?– Мені дуже не подобається, коли про письменників говорять у соціальному, професійному сенсі. Це не з гордині якоїсь за себе чи за своїх колег, а через те, що у списку професій навряд чи можна написати поряд, скажімо, слюсар і письменник. Тобто добрий слюсар нічим не гірший від письменника, але уявіть собі таке оголошення: «Приймаються на роботу слюсарі третього розряду і письменники». Мені здається, що письменник може довго не писати і все одно бути письменником. Або може написати щось одне. Це навіть не спосіб життя, не біографія, а спосіб бачення, який об’єднує цих людей. Тому що є дуже багато письменників, які за способом бачення письменниками не є. Які просто вміють писати: подивляться архіви, знайдуть матеріал, вигадають сюжет… А є люди, які можуть не писати, але вони дивляться на світ, як на вже щось написане. І взагалі, немає двох однакових порядних письменників. І цим виправдовується їхнє існування. Якби не ця унікальність кожного, то їх би вже й не треба було, бо вже написано стільки добрих книжок. І тому я дуже не люблю ще одне у сучасному маркетологічному світі: я не люблю рейтингів. Бо це не має ніякого стосунку до письменства. До книговидавництва – так, до мас-медіа, до популярності – має, але до письменства – ні.У європейському контексті раптом забракло нас– Ви раніше казали, що українська література є внутрішньоужитковою. Сьогодні багатьох українських письменників знають за кордоном. Як бачиться Вам література тепер?– Так, це є. Нас перекладають, навіть без наших зусиль. Просто надійшов час, коли те, про що ми пишемо, раптом стало цікавим, бо його бракувало в інших літературах. І тепер поляки можуть сказати про якогось свого автора, що це «польський Андрухович» – у тому сенсі, що він є найпопулярнішим. Але полякам потрібен саме наш Андрухович. Тобто не ми почали підлаштовуватися під європейський контекст, а в європейському контексті раптом забракло нас.– Іноземцям цікаві проблеми, про які пишуть наші письменники?– Мабуть, так. Бо у нас ще така література, ну, не те що буйна, просто письменники… трохи некеровані, буйно-помішані. У нас ще є автори, які пишуть, як хочуть і що хочуть. І виявляється, це саме те, чого бракує європейцям, бо там автори знають, як писати, і через те вони всі дуже подібні, вони вчаться писати в академіях красного письменства, ніби вчаться математики. Видно, які вони схожі не лише технічно, а навіть в емоціях, вивчають заздалегідь виграшні теми. Вони знають, які образи тепер ідуть, які – ні.– А у нас письменники не моніторять виграшні теми?– Так. Їхні академії виростили плеяду вправних, талановитих, але обтяжених професіоналізмом письменників, які вже не можуть собі дозволити написати так, як хочуть. Бо вони знають, як треба. А у нас якраз ще ніхто не зважає на «як треба». І це наша така риса у всьому. Треба – не треба, а я собі знаю своє. Воно часто дуже шкодить усім нам, але в деяких випадках це викликає захоплення і водночас жаль, такий смуток за собою. Європейці дивляться на нас захоплено через це. З іншого боку, вони ще не знають усієї правди про нас. Але вже хочуть приїжджати, дивитися на цей ще не зіпсутий – в їхньому розумінні – світ.– А як, на Ваш погляд, письменник може залишитися собою?– Зрозуміло, що йдеться про справжність вибору, коли ти собі кажеш: я автор. Але друге – це те, про що ми говорили: не називати себе письменником. І не боятися випасти з цього конвеєра. І не влізати на цей конвеєр зашвидко і не подумавши. Я знаю кількох наших авторів, які мають такі контракти, що мусять за кілька років здати стільки-то нових книжок. І хоч би яким ти був плідним, це вже зовсім інше – коли ти знаєш, що не можеш розслабитися, і взагалі не має значення, як ти то напишеш, бо у тебе беруть все. Лиш зроби три книжки – і тоді будеш «у тілівізорі», братимеш гонорари і будеш їздити на конференції.– Якщо література – це спосіб самовивільнення, то яка з Ваших книг є для Вас найближчою за ступенем свободи?– За ступенем свободи – «З цього можна зробити кілька оповідань». Просто що би ти собі наперед не придумав, скільки би не розказував усні історії, але коли сідаєш писати, то хоч-не-хоч ніби вмикається якийсь механізм: «Дорогі мамо і тату! У мене все добре…». Тобто нормально сказав би мамі щось по-людськи, а так пишеш: «у нас вже сонячно, чи сонячно у вас?». Так от, «З цього можна зробити кілька оповідань» я справді написав, абсолютно відкинувши будь-які роздуми про технології, про техніку, закони писання. Я розумію, що з літературного погляду це не є досконалий твір. Але він найбільш природний, бо з ним було найменше того перемикання в голові. Наталя КРАСКОДОВІДКАТарас Прохасько (нар. 1968 р. в Івано-Франківську) – письменник, журналіст, один із головних представників т.зв. «Станіславського феномену». Автор книг «Інші дні Анни», «FМ «Галичина», «НепрОсті», «Лексикон таємних знань», «З цього можна зробити кілька оповідань», «Порт Франківськ». Твори перекладено польською, англійською, російською, німецькою мовами. http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/17718-svjato-andrija.html дівчата знущаються з тварин, хлопці ризикують здоров’ям культура Nata Fri, 12 Dec 2008 12:02:26 +0000 Дослідники народних звичаїв стверджують, що цикл зимових свят розпочинається 4 грудня – Введенням у храм Богородиці. Або ж, у крайному разі, 7 грудня – днем Святої Катерини. Може і так, але то було давно: до наших днів ці свята дожили лише у формі церковного богослужіння та заборони на домашню працю. І зовсім інша річ – 13 грудня, день Святого Андрія Первозванного. Його народ насправді святкує досі. Причому найпрогресивніша частина народу – молодь.Свято Андрія мені дуже імпонує не лише тим, що воно єдине з числа релігійних є суто молодіжним, а ще й своєю, так би мовити, гендерною справедливістю. І дівчата, і хлопці роблять те, що їм найбільше подобається: перші ворожать, вгадують долю, другі – бешкетують. У нас і зараз у багатьох селах вважається ганьбою для дівчини, якщо в ніч на Андрія в її дворі нічого не трапилося. Тож, логічно міркуючи, можемо здогадатися, що чим більше у дівчини шанувальників, тим більше клопоту батькам з усуненням наслідків. Одне слово, свято веселе. А якщо хтось достемено не знає, як саме його треба відзначати, пропонуємо коротеньку інструкцію, складену за матеріалами досліджень фольклору та кримінальних хронік. Для дівчат Якщо вам не ліньки – наліпіть із тіста балабушок, круглих пиріжків без начинки, призначених спеціально для ворожіння. Традиція вимагає носити для них воду з криниці в роті, але це, погодьтеся, занадто. Кожній з присутніх вистачить по одному «кондвиробу». Готові балабушки розкладають на підлозі і запрошують до приміщення голодного собаку. Чий витвір друг людини почне їсти першим – та дівчина першою вийде заміж. Пам’ятайте, що поганою прикметою є, коли собака лише надкусить пиріжок, а потім його покине. Тож, можливо, є сенс хитро підкласти до свого виробу якогось «Педігрі»...Коли ж вам замало експериментів із собакою, можете ще познущатися з півня та курки. Зв’яжіть їх хвостами докупи і накрийте ситом (це потрібно, щоби вони заспокоїлися). За якийсь час сито знімають і дивляться, хто кого перетягне: якщо курка півня – вам у родині головувати, а якщо півень курку – чоловік буде головним.Дівчата, які мешкають у місті і не мають під боком ні голодного собаки, ні півня з куркою, також можуть дещо дізнатися про майбутнє. Візьміть дві однакові свічки і запаліть, примовляючи «Андрію, добродію, допоможи долю відшукати». І нехай собі горять. Якщо свічки згорять рівномірно, прихилившись одна до одної – це віщує щасливий шлюб. А коли навпаки – то... навпаки.І нарешті у будь-якому населеному пункті можна поворожити на ім’я майбутнього нареченого. Для цього ввечері виходять на вулицю і питають першу зустрічну особу чоловічої статі, як його звуть. Якщо чоловік відповість щось нецензурне чи непристойне – не засмучуйтеся, питайте далі. Адже і долю свою знайти теж непросто.Для хлопцівЯк уже зазначалося вище, свою прихильність до дівчини ви можете виявити бешкетами в її обійсті. Проте майте на увазі, що класикою жанру тут є знімання воріт і хвірток та перев’язування дротом вхідних дверей. Натомість висаджування автомобілів на дах будинку, перевертання вбиралень і розбирання сараїв межують із криміналом.Досить важко доводиться міським парубкам, обраниці яких мешкають у багатоповерхівках, та ще й із кодовими замками. Розбирати балкони категорично не радимо, а ось спорудити під вікном дівчини якусь фантазійну конструкцію зі знайдених у дворі підручних матеріалів – цілком прийнятний варіант. Нехай тільки це не будуть гойдалки з дитячого майданчика.І пам’ятайте, що бешкетування (навіть на Андрія) – справа ризикована. Ось що трапилося в Сокалі Львівської області минулого року (подаємо повідомлення радіо 101 FM без змін):«У ніч на Андрія в селі Переспа Сокальського району сталася надзвичайна подія. Неповнолітні хлопці хотіли зробити збитки мешканцю 1965 року народження, який у той час знаходився на своєму подвір’ї. Побачивши господаря, хлопці почали втікати, і один з них, 1992 року народження, зачепився, впав і вдарився в рельсу. Внаслідок цього одержав важку травму обличчя – повідомив начальник райвідділу міліції Олег Лаврович».Отож, обережніше з «рельсами»... Оксана ДРАЧКОВСЬКА http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/17716-vi-nam-pisali.html Нарешті! Нарешті маємо доказ недаремності наших культуртрегерських зусиль культура Nata Fri, 12 Dec 2008 12:00:31 +0000 Нарешті! Нарешті маємо доказ недаремності наших культуртрегерських зусиль. Бо знаєте, як то буває: пишеш, пропагуєш, агітуєш, просиш читати, слухати й дивитися, а реакції – нуль. Мимоволі засумніваєшся у власній потрібності на цьому світі. Аж раптом – лист. І з листа стає зрозуміло, що його автор – людина небайдужа, що людина ця не просто читає твій додаток, а й переймається опублікованими там матеріалами. Одне слово, ось цей лист – мовою оригіналу, з усіма особливостями орфографії та пунктуації.Г-н Дзик!Я, очень недоволен Вашей статьей в газете «МБ» за 31 октября «Адмирал» Вы очень необъективно, очень отрицательно ставитесь к авторам, актерам в этом фильме. Это неправильно. Но, больше всего я возмущен Вашей ненависти, недовольства и зависти к «Великой России» и к Российской Империи.Да! Фильм неотразил всю правду об этом человеке, к сожелению это так, но наши фильмы, произведения «Огнем и мечем» «1612», «Тарас Бульба» это вообще ужас, дикий кошмар. Так зачем «бочку гнать» на Великую Россию. Она после Вашей статьи меньше не станет. Подумайте об этом. И не надо со мной ссориться. Директор Астрологического центра «Золотой Телец», Доктор Астрологии, Магистр Оккультных Наук, Ректор Астрологической Академии Виталий Верещагин.Самі розумієте, залишити такий шедевр епістолярного жанру без відповіді було б виявом відвертої неповаги до Золотого Тільця та всіх його магістрів. Оскільки ж своє завдання наш додаток вбачає в тому, щоб зуміти культурно достукатися до серця кожного читача, спробуємо відповісти мовою, потенційно зрозумілою Доктору Верещагіну. Отже:Уважаємий г-н Ректор Оккультних Наук!Во-первих строках отвєта позвольте доложить, шо автор статьї про фільм «Адмірал» вовсє не гнав бочку на Вєлікую Росію, бо попри всьо вєлічіє і могущество руского язика в ньом нема такого фразєологізма, як гнать бочку. Зато существуют два других: гнать пургу (шо в нашем случає касаєтся ізвєстно кого) і катіть бочку. Но даже с етой точкі зрєнія со всьою рєшитєльностю заявляю, шо г-н Дзик не мав такого намєрєнія, поскольку подобними пєрєвозками во всьом мірє занімаются трансагентства, а не кінообозрєватєлі. Болєє того, г-н Дзик с самого начала предупредив, шо всі крітічєскі цитати в його статьє взяти із рускіх істочніків.Во-вторих, фільми, которі Ви протівопоставляєте «Адміралу» як ужас і дікій кошмар, возможно, на самом дєлє являются таковимі, тілько шо ні одін із ніх нє являєтся украінскім. К прімєру, не знаю, який конкретно фільм о Тарасє Бульбє Ви просматрювали, но лічно мені ізвєстно о двух: американскім 1962 года випуска з Юлом Брінером і Тоні Кьортісом у главних ролях (рєжисьор Джей Лі Томпсон) і рускім з Міхаїлом Боярскім, премьєра которого запланірувана на будущій год. У свою очєрєдь кіно «Огнем і мечем» зняв по роману польського пісатєля Сєнкєвіча польській же кінєматографіст Єжи Гофман, так шо с поляків і спрашуйте. Або опять же с рускіх, які вообше без нашого участія проізвели на світ столь нєнавістну вам картіну «1612».В-трєтьїх, уважаємий г-н Доктор Астрологічєского Центра, у блізкородствєнном Вам рускім язикє существуют опрєдєльонні правила. В частості, слово «меч» у творітєльном падєжу єдінствєнного чісла імєє в окончанії під ударєнієм букву «о», то єсть согласно учебніка получаєтся «мечОм». Также обращаю Ваше вніманіє, шо частіца «не-» з глаголами по обикновєнію пішется раздєльно, як вот: не отразил, не понял, не в’єхал і так даліє. Ілі возьмьом Ваше вираженіє «к сожЕлению». Судя по всєму, в Астрологіческій Акадємії прінято щітать, шо оно проісходіт от слова «желе». А ето історіческа ошибка. Як і думать, будто би возмущаться слєдуєт чєго-то, тіпа недовольства і завісті. Отнюдь: возмущаться нада чем-то. Напрімєр, я возмущаюсь тєм, шо Ви употрєбляєте малоросійскоє слово «ставитесь» у вєлікорускім значєнію «относитесь», вслєдствіє чого нєпростітєльно засоряєте язик Черномирдіна і Черновєцкого. Єслі же начінать разговор об іспользуємих Вами знаках прєпінанія і мєстах їх прімєнєнія, то його лучше вобше не начінать.Поетому, в-четвьортих, общеобразоватєльні школи у нас находятся почті на каждім углу. Достаточно явиться туда і сказать, шо Ви іменно Ректор і Доктор Наук. У школах прєімуществєнно работают душевні люди: не ісключено, шо Вам разрішат записаться сразу в первий клас, мінуя подготовітєльний. А до тєх пор не совєтую пісьменно ссориться зо мною, бо – як бившого учітєля руского язика і прочої словєсності – мене це очень нєрвірує.В імєнії редакції – Олександр БОЙЧЕНКО http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/17715-porushnicja-gljadackogo-spokoju.html Муратова ніколи не пристосовувала свою творчість до жодної політичної системи, а тепер вона вперто не бажає підлаштовуватися під сучасну епоху, яка цінує лише те, за що платять гроші. культура Nata Fri, 12 Dec 2008 11:58:00 +0000 Всупереч песимістичним словам про відсутність героїв у рідній вітчизні і нашому комплексові меншовартості щодо всього закордонного хотілося б сьогодні згадати про «живого класика» кінематографа з унікальним баченням світу і одразу впізнаваним кінопочерком, ім’я якого (тобто якої) стоїть поряд видатних режисерів сучасності, єдину жінку серед авторів некомерційного кіно – одеситку Кіру Муратову, одну з небагатьох, хто не вписувався в когорту вітчизняних кіномитців як за радянських часів, так і тепер. І взагалі, вона ніколи нікуди не вписувалась: ні у ВДІК, де навчалась у майстерні Сергія Герасимова, ні в Одеську кіностудію, ні в західні фестивальні кінотусівки, які свого часу дуже її шанували. Муратова ніколи не пристосовувала свою творчість до жодної політичної системи, а тепер вона вперто не бажає підлаштовуватися під сучасну епоху, яка цінує лише те, за що платять гроші.З приводу біографії напіврумунки-напівросіянки Муратової згадується анекдот про буковинського чоловіка, після смерті якого на могилі написали: «Народився в Австрії, вчився в Румунії, одружився в Німеччині, працював в СРСР, помер в Україні». Хтось позаздрив, мовляв, яке насичене життя, суцільні подорожі. На що почув заперечення: покійний ніколи не залишав свого села. Щось подібне і з Кірою Муратовою, тільки навпаки: народилась 1934 року на території тогочасної Румунії, навчалась у Москві, працює в Одесі. Тому й фільми режисера, строго кажучи, не належать до якогось одного національного кінематографа.Тепер досить важко зрозуміти, чим, власне, так дратували перші стрічки Муратової, прості «провінційні мелодрами» (як визначила їх офіційна кінокритика) про простих людей та їхні прості почуття. Проте фільми ці потрапляють під прес цензури, і одні з них на довгі роки стають забороненими, а інші нещадно «ріжуть». Режисера дискваліфіковують та відлучають від кіно – довгий час Муратова працює бібліотекарем на Одеській кіностудії.Але час змінюється, починається перебудова і стають можливими раніше неможливі речі: 1989 року виходить «Астенічний синдром». Він схожий на вибух, приголомшує. Цю роботу відзначають на Берлінському та інших кінофестивалях. Це фільм, в якому власна «істеричність» Муратової вирвалась на соціальний рівень (роки перебудови, а також попередньої опали далися взнаки). Особисто я через це вражаюче кіно відкрила для себе некомерційне кіно як таке, ще не знаючи тоді про зарубіжних артхаузних режисерів.Наступні фільми режисера неподібні між собою, одні сентиментальні (як, наприклад, «Чутливий міліціонер»), інші досліджують психопатологію буденного життя та екстремальні людські риси – жорстокість, здатність до вбивства («Три історії», «Другорядні люди», «Два в одному»). Кіно Муратової не розраховане на мирні стосунки із публікою. Глядача постійно випробовують: однакові фрази та дії повторюються знову і знову, люди говорять високим тоном і часто сміються без причини. Герої зненацька стають несамовитими, промови виголошують дуже швидко або нестерпно повільно. Абсурд – найвідоміша родзинка Муратової. Головна сюжетна лінія її фільмів здебільшого сюрреалістична, люди здійснюють ексцентричні вчинки, не керуючись жодною логікою. У кожному разі, режисер намагається тим чи іншим способом довести глядача до кипіння.Муратова передає на плівці, якщо можна так висловитися, чуттєвий рівень буття. Тому її кінематограф і здається таким дивним: там не просто люди, не просто природа і не просто мова, а мова відчуттів та асоціацій, якою автор звертається не до нашого розуму, а до нашого серця. І в цьому сенсі муратівське кіно справді можна назвати жіночим.За словами самого режисера, герої її фільмів – маленькі люди, котрі живуть тихим, провінційним життям. Люди, які мало думають про високу політику і велику економіку, для них набагато важливішим є не те, що відбулося у великому світі, а те, що діється тут, в їхньому маленькому: хтось вийшов заміж, хтось когось обманув, хтось помер.Кіра Муратова не дуже любить працювати із зірковим складом акторів, тому що, за її словами, «під них потрібно підлаштовуватись». Вона надає перевагу акторам маловідомим або взагалі аматорам. Як невтомний провокатор, Муратова на зйомках зіштовхує іменитих акторів із гротескними артистами-клоунами (учасниками комік-трупи «Маски-шоу»), намагаючись цим конфліктом зменшити егоцентризм професійних акторів, а непрофесіоналам додати досвіду.Нещодавно видатний кінорежисер відсвяткувала свій 74-ий день народження. Кіра Георгіївна залишилась вірною собі: скромно оминувши всі ювілеї і дати, вона продовжує знімати незалежне кіно, за своїм незмінним принципом – так, як їй самій подобається. Зараз закінчується робота над новою картиною «Мелодія для шарманки» з Ренатою Літвіновою, Олегом Табаковим та непрофесійними акторами в ролях. Прем’єру картини, за словами продюсера, заплановано на весну 2009-го, після світового показу в рамках міжнародних фестивалів найвищих категорій.Кіра Муратова розповідає свої прості історії про простих людей не для того, щоби дати людству якийсь урок, вона не моралістка. Режисер навіть схильна думати, що мистецтво не надто впливає на життя. Проте вона знову і знову розповідає їх, бо – як справжній митець – має потребу вільно висловлюватися в той чи інший спосіб. І жанрово, і світоглядно у неї своє кіно, муратівське, яке не сплутаєш ні з яким іншим. Ми можемо її кінематограф приймати, можемо не приймати, але це завжди викликає повагу, тому що це – авторське кіно. Ксеня ПРОКОПЕЦЬКІРА МУРАТОВА ПРО СПРИЙНЯТТЯ ЇЇ ФІЛЬМІВ: Я помітила, що на моїх фільмах публіка завжди ділиться на дві частини. Одна моє кіно приймає чудово. Ну а решта просто цілковито відкидає і навіть ненавидить мої стрічки... Ось і на «Астенічному синдромі» було, і після інших фільмів, – коли встають і, виходячи із зали, обов’язково промовляють: «Ну як вам не соромно таке знімати?! Взагалі, фу, яка гидота!». І йдуть геть». КІРА МУРАТОВА ПРО ВЛАСНЕ СТАВЛЕННЯ ДО СВОЇХ ФІЛЬМІВ: Я маю одну таку здорову властивість, яку можна назвати манією величі... Я взагалі дуже люблю свої фільми. Річ у тім, що я роблю все можливе, доки не досягну задуманого: я дуже багато працюю, монтую від самого початку зйомок, вкладаю в процес усе, що можу, а все, що мені не сподобалося, нещадно викидаю... Зробленим я задоволена. Тому мені здається, що мої фільми хороші. Й мене не дивує, коли хтось іще має таку саму думку». http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/17714-spokusa-shokoladom.html Львівський гурт «ShokolaD» (Дана Винницька, Настя Литвинюк, Ігор Гнидин та запрошений контрабасист Марк Токар) своїми етноджазовими імпровізаціями в Будинку естетики і дозвілля поголівно звабив чернівецьку публіку культура Nata Fri, 12 Dec 2008 11:50:12 +0000 28-го листопада львівський гурт «ShokolaD» (Дана Винницька, Настя Литвинюк, Ігор Гнидин та запрошений контрабасист Марк Токар) своїми етноджазовими імпровізаціями в Будинку естетики і дозвілля поголівно звабив чернівецьку публіку. І чим би, ви думали, «взяли» нас гості зі Львова? «Подоляночкою», «Вербовою дощечкою» та іншими джазовими варіаціями на теми відомих, вже навіть дещо надуживаних народних пісень. Але «ShokolaD» зробив з тих пісень щось таке, що лише слухай і дивуйся: невже зі старої, як світ, «Подоляночки» можна було витворити таке диво? Чи з тієї ж «Дощечки»?Отже, ти сидиш на концерті і якось зовсім по-іншому розумієш, що означає філософське формулювання «бути тут і тепер». Це означає, що тобі так добре, що бути деінде ти просто не можеш, бо не маєш вибору. Бо у цій точці, яка є тут і тепер, зійшлося стільки потужних асоціативих ліній, що почуваєшся пронизаним цими лініями наскрізь. Наприклад: джаз, який поєднує в собі напрями європейської та африканської музики, давні африканські племена, індіанські жінки з безліччю браслетів, чорний шоколад…Відтак згадується найсолодший німецький музей у Кельні, в залах якого можна побачити всю історію шоколаду: від збору какао-бобів на тропічних плантаціях до їх перевезення та обробки, від давнього способу споживання – гарячим, густим і рідким – до сучасної фабрики, яка видає вишукані плиточки у гарних обгортках. Рай та й годі. А як вже рай, то згадується німецький історик Вольфганг Шивельбуш і його книжка «Смаки раю. Соціяльна історія прянощів, збудників та дурманів», яку переклав українською Юрко Прохасько. А від Юрка асоціативні лінії ведуть, звісно, до його брата Тараса Прохаська, який у залі разом з усіма слухає «ShokolaD».Одне слово, тих спровокованих ShokolaD’ом асоціацій, може виникати надзвичайно багато, бо, за словами вокалістки гурту Дани Винницької, кожне виконання будь-якої пісні є різним. Це залежить від багатох чинників – від настрою, від глядача, від обставин. Щодо Чернівців, то того вечора під час виступу джаз-гурту відбувався дуже подужний обмін енергіями між музикантами і публікою. Це зауважили і Дана, і перкусіоніст Ігор Гнидин.«Під час виступу звучали нові речі, які увійдуть до другого альбому», – каже Дана Винницька. Своєю чергою Ігор Гнидин розповів, що перший ShokolaD’ний альбом вже готовий: «Він називається «Number One» і найближчим часом має з’явитися на полицях магазинів. Участь у створенні альбому, крім українського складу гурту, взяли ще й двоє відомих польських музикантів Міхал Ярош (контрабас) і Томаш Домбровський (труба). Ця співпраця почалася, коли нещодавно ми з нашою вокалісткою Даною Винницькою і Настею Литвинюк (фортепіано) перебували у Варшаві на стипендіальній програмі Gaude Polonia. Тому зараз вийде альбом гурту «ShokolaD + Pl». Тобто у складі нас плюс польських музикантів».Щодо назви гурту, то її запропонувала Дана Винницька. Але позаяк вона – назва – видавалася надто попсовою, то писати її почали як ShokolaD – від англійського слова «шок». Якийсь такий лад, який шокує. «Коли ми лише визначалися з тим, чим будемо займатися, – розповідає Дана, – то спрацював, так би мовити, національний ефект. Ми подивилися на музичну мапу України і спробували зрозуміти, якою хочемо бачити українську пісню. Ні кітчевою, ні попсовою, ні шароварською. І знайшли відповідь у поєднанні фольку і джазу. Джаз є вільним, і справжня українська пісня теж має бути вільною. Крім того, джазовий гурт особисто для мене був ще й своєрідною втечею. Бо я закінчила композиторське відділення консерваторії і, як композитор, мала б нотно записувати створену музику. А джаз дозволяє не записувати всього. Тобто є тема, і навколо цієї теми можна імпровізувати».Залишається додати, що саме цими днями триває джазовий фестиваль «Jazz Bez-2008», і «ShokolaD» відіграє у його рамках концерти у Львові, Луцьку, Тернополі, Перемишлі, Любліні і на завершення – під назвою «Львівська площа» – у Києві. Після чого відразу вирушить до Варшави, щоб зіграти у відомому на всю Польщу джаз-клубі «Tygmont». Ось такий енергетичний продукт – цей «ShokolaD». Наталя КРАСКО http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/17713-jakshho-politika-nam-ne-zipsuye-to-rokiv-za-10.html Принаймні так вважає фронтмен «Пропалої Грамоти» Павло Нечитайло культура Nata Fri, 12 Dec 2008 11:48:07 +0000 Кам’янець-Подільська фундаментал-формація «Пропала Грамота» заснована 1998 року. Творчий шлях: 1998 – 1 місце на відбірковому обласному конкурсі «Червона Рута» (м. Хмельницький); 1999 – дипломанти конкурсу «Червона Рута» (м. Дніпропетровськ). Літо 1999 – пісня «Ганка» стає лідером «Гарячої десятки» на Радіо Промінь та входить до кількох збірок, серед яких чернівецька рок-збірка «ДрайвомірЪ», та потрапляє до першої розсилки від ФДР-радіоцентру. Осінь 1999 року – гурт у зміненому складі виборює 1 місце на відбірковому конкурсі акустичної музики «Срібна Підкова» (м. Хмельницький). У травні 2000-го – 1 місце на вже загальноукраїнській «Срібній Підкові» у Львові. 2001 – гурт виборює звання дипломантів всеукраїнського конкурсу «Червона Рута». 2002-2003 – виступи на літературно-мистецьких перфоменсах по Україні. Весна 2003 – участь у прграмах каналу ТЕТ, акція «Тулумбас», що відбулася у Кам’янці-Подільському та Києві. 2004 – участь у фестивалі етнічної музики та ленд-арту «Шешори-2004», виступи на майданчиках помаранчевої революції. 2005 – вихід диску «МИ Є» з піснею «Пропалої грамоти» «Лежиш во гробі». 2006 – широка концертна діяльність, участь у фестивалі «Етноеволюція», вихід дебютного альбому «Цейво». 2006, 2007, 2008 – Шешори. 2008-ий – клубні виступи в Харкові, Донецьку, Києві, Фестиваль «Етноеволюція», акція «Були деньки» у Москві (спільно з «ВВ» та чернівецькими «Гуцул Каліпсо»), фестивалі «Славське», «Підкамінь», виступи у Чернівцях на літературному конкурсі ім. Вадима Коваля та – акустично – у двох місцевих клубах. Вихід нового альбому «Гонор» заплановано на весну 2009 року. Про нього й не тільки – у розмові з Павлом Нечитайлом.– На думку Олега Скрипки, ви граєте «карпатський ф’южн». Чи вам до вподоби така характеристика стилю?– Олег має рацію. Якщо підійти до цього теоретично, то у наших піснях є і босанова, і важкі рокові речі, і фольк певною мірою, і ще щось...– Якою, гадаєш, була б реакція Олекси Довбуша на вашу композицію, названу на його честь?– Хотілося б тішити себе сподіваннями, що гурт «Пропала грамота» сподобався би Довбушеві. Сама пісня «Довбуш» – це швидкий і «скажений» гуцульський танець, зіграний нестандартно. Якщо ж брати до уваги історичні мірки, то ментальність людей ХVIII ст. дуже відрізнялася від сьогоденної. Тому важко спрогнозувати, чи сподобалася б наша композиція Олексі Довбушу. Але моїй бабусі ця пісня не сподобалася б – це точно!– Чим ваша етніка різниться від десятків споріднених гуртів? Який ваш «меседж»? – Ми можемо зламати матрицю – використання уже зіграних кимось рифів і написання на них українських текстів. Мелодії витають у повітрі, і музику можна грати по-різному. Брати на себе якісь «просвітницькі» місії – дуже самонадіяно, тому що це – «Сідай, два!». Якщо говорити про себе, ми прагнемо досконалості, хочемо навчитися професійно творити і грати. Між нами і Західною Європою зараз лежить величезна прірва: у нас хаотично будується шоу-бізнес, а, наприклад, у Польщі все далеко не так.– Яким прогнозуєш майбутнє української музики?– Усе піде за польським сценарієм. Ці зміни помітні навіть зараз: цього літа у нас відбулося більше фестивалів, ніж завжди. Збільшується кількість музичних видавництв. Якщо політика нам нічого не зіпсує, то через якихось 10 років якісна музика у нас процвітатиме.– Назва вашого наступного альбому – «Гонор». Стали гоноровими?– Саме поняття «гонор», як на мене, відбиває риси подільської ментальності. Первісне значення цього слова дуже позитивне. Існує навіть язичницький бог Гонор – маленький хлопчина із списом та рогом достатку. І навіть англійське слово «honor» означає «честь».– Привідкрий завісу, які цікавинки будуть на альбомі?– Від зіркових гостей на кшталт Андрія Середи ми цього разу відмовились. Натомість все одно запрошені музиканти будуть. Передусім це дві ще не розкручені дівчини, одна з яких є вокалісткою столичного тріп-хопового проекту «A.D.M.», а інша співає в академічному хорі. Ми вже їх випробували на власних концертах – результат сподобався. Також задіяні Топор з «TopOrkestra», тромбоніст «Сонцекльошу» Саша Чаркін, Дмитро Соболєв з важкого Кам’янець-Подільського гурту «КЛАНТА». Містики ж на платівці додасть моя покійна вихователька – сестра моєї бабусі, яка вчила колись мене співати – Марія Микитівна. Вона померла восени позаминулого року, але в мене залишились її записи, і вона на альбомі з нами співає. – Де «Грамота» сподівається ще виступити до кінця року? – На Миколая вже вдруге за рік збираюся до Чернівців, де сольно виступатиму в рамках фестивалю «ДрайвомірЪ. Акустична версія». Буде заграно багато нових пісень – як тих, що увійдуть до платівки «Гонор», так і ще новіших. Так що незабаром побачимось! Тарас ПІЦ http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/17711-a-teper-solo-na-ljutni.html От чесно, я абсолютно не розумію, чому гурти на кшталт Whitesnake, який, до слова, днями підкорив столичний Палац спорту, називають «динозаврами року»? культура Nata Fri, 12 Dec 2008 11:43:55 +0000 От чесно, я абсолютно не розумію, чому гурти на кшталт Whitesnake, який, до слова, днями підкорив столичний Палац спорту, називають «динозаврами року»? Вони ж на сцені всього якихось 30-40 років. Порівняно з віком тих пісень, що виконують команди штибу In Extremo, Corvus Corax та, не побоюся сказати, Blackmore’s Night, репертуар класичних представників хард-року виглядає сучасним зеленим першокурсником, який зустрів у коридорах Чернівецького університету професора з часів Франца Йозефа. Бо будь-яка композиція якогось, наприклад, QNTAL, що, до речі, минулого місяця випустив тридисковий Best Of, налічує як мінімум чотири сотні років. Хоча самому терміну «середньовічний рок», про який, власне, і йдеться, від сили років п’ятнадцять, якщо не враховувати несміливих спроб Jethro Tull десь на початку 70-их. У принципі, зацікавленість середньовіччям і, відповідно, його музичним спадком охопила європейські салони ще на початку позаминулого століття під впливом романів сера Вальтера Скотта. Відтоді хтось час від часу згадував старовинні народні мелодії, але не більше. Нове народження музиці менестрелів та мінезінгерів дали саме представники рокового табору. Варто було Річі Блекмору проміняти свій білий Fender Stratocaster на звичайнісіньку акустику і заграти кілька мелодій XV століття, як слідом за його новим дітищем Blackmore’s Night почали з’являтись численні команди новітніх вагантів. Сталося це приблизно тоді ж, коли сіетлський блондин Курт Кобейн пустив собі кулю в скроню, чим поховав не тільки себе, а й власноруч заснований грандж. На спорожнілому місці одразу ж з’явились нові гравці з новими жанрами (як от індастріел), а серед них і «середньовічний рок».Що ж такого зробив чи винайшов Річі Блекмор? Ніби нічого революційного. Структура музичного гурту залишилась тією ж, що й у будь-якої класично рокової банди: барабани, гітара, бас, вокал. Щоправда, у Blackmore’s Night з’явилася ще й скрипалька, та й сам засновник час від часу відкладав акустичну гітару, аби зіграти на інструменті з чудернацькою назвою хурді-гурді (щось схоже на ліру). Справжньою новиною стало хіба що, як не парадоксально, суцільне використання старовинних текстів і мелодій. Просто раніше цим займались лише академічні музиканти з класичною консерваторською освітою, а тепер за поезії на кшталт «Carmina Burana» (збірка віршів латинською мовою, складена в Південній Німеччині у XIII столітті) взялися зірки року. Лише у випадку Blackmore’s Night солодкоголоса фронтвумен Кендіс Найт (чий дідусь, до речі, походив з Одеси) усі пісні виконує в англомовному варіанті.А ось згадані вище німці QNTAL пішли далі. Ту ж «Carmina Burana» вони – а точніше, співачка з їстівним псевдо Сайра – виводять мовою оригіналу. І це лише один із прикладів. У творчому доробку гурту вже є шість повноцінних альбомів, з яких найвдалішим видається диск «Silver Swan» із початковою композицією «Monsieur’s Departure», написаною королевою Англії Єлизаветою І. Це поетичний ламент на від’їзд герцога Анжуйського, якого незаймана королева палко кохала, але врешті-решт вирішила відіслати назад до Франції, і присвятити себе винятково тронові. А якщо вже йдеться про англійських коронованих творців поезій, то не зайвим буде розвіяти міф про те, що одну з найвідоміших середньовічних пісень – «Greensleeves» – написав король-рекордсмен зі шлюбних справ Генріх VIII. Монарх нібито створив цей шедевр після того, як отримав гарбуза від майбутньої своєї дружини Анни Болейн, якій, між іншим, за його наказом було невдовзі відтято голову. Доведено, що «Greensleeves» з’явилася років через двадцять після смерті Генріха VIII. Та й взагалі, не хотілося б вірити, що таку ніжну мелодію і сповнені почуття поетичні рядки створило таке – хоч і короноване – чудовисько.Але повернімося до сучасних менестрелів. Певно, найбільш знаними «середньовічними рокерами» є співвітчизники QNTAL – гурт In Extremo. До його складу входить аж семеро музик, які, крім хрестоматійних рок-інструментів, використовують флейти, лютні, волинки та навіть, здавалося б, зовсім не драйвову арфу. Втім, еталоном звучання In Extremo є все-таки волинки. Ну і власні тексти «мертвими» мовами – давньоверхньонімецькою, давньошведською, латиною тощо. Якби не кілька електроінструментів, In Extremo без проблем могли б влаштуватися придворними музиками до того ж Генріха VIII, оскільки вони ще й одягаються за модою «темних віків». Але ні, їх таки спалила б інквізиція через захоплення фокусами з вогнем: жоден виступ групи не обходиться без «плювання вогнем» і феєрверків. Напевно, за це їх і називають «Rammstein’ом середньовічного року».Якимсь суто німецьким вийшов цей музичний напрямок… Усі, хто наслідує оновленого Блекмора, виявляються «бундесами». Та й сам вічно набурмосений Річі більше часу проводить у баварських та саксонських замках, ніж на рідному Лонг Айленді. В Америці жодної рок-команди, що співала б, скажімо, старофранцузькою, та ще й під лютню, не знайти – традиції не ті. А от у Східній Європі, себто – хотілося б вірити – у нас «менестрель рок» стає все доречнішим. Варто лише завітати на «Шешори», чи на сусідні російські «Порожні Пагорби». Але то вже тема для іншої статті. Дмитро АНТОНЮК http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/17710-andzhejj-bursa.html Дракон культура Nata Fri, 12 Dec 2008 11:41:17 +0000 До від’їзду автобуса мені залишалося ще кілька пообідніх годин і майже цілий вечір. Готовий в дорогу, з портфелем і перекинутим через плече френчем, я всівся на порослому буйною травою схилі. Матеріал для репортажу про труднощі і проблеми виробників декоративної упряжі в селі Грузлому я зібрав солідний, тож навіть переглядати чернетку з метою перевірки нотаток не було сенсу.Залишалося мені, таким чином, шість годин бездіяльного очікування на автобус у Грузлому.На щастя, було тепло і сонячно, тож я міг зручно простягнутися на луці. Звідси було видно майже все село. Грузле було селом великим і далеко розбігалося хуторами по навколишніх пагорбах і долинах. На ринку поруч звичайних хат стояли два високі кам’яні будинки і цегляна механізована пекарня. Нижче тягнулися поля і текла серед заростів верболозу звивиста річка. Все це було оточене горами, вкритими на верхів’ях смерековим лісом. Грузле було типовим гірським селом, жителі якого займалися переважно тваринництвом і виготовленням декоративної упряжі. Через своє географічне положення Грузле було відрізане від великих центрів, але попри це грузляни були людьми відносно культурними й охоче здобували освіту, з Грузлого навіть, як мене поінформували, походив один недавно померлий професор найстарішого вузу в країні.Отже, лежачи на животі серед буйної трави, я придивлявся до грузельської забудови і природи, ліниво покурював і мружив очі від сонця, що разом становило хоч якусь розвагу. Певної миті я зауважив, що недалеко від мене присів якийсь худий дідок. За хвилю дідок наблизився, тримаючи в пальцях почорнілий недопалок, і попросив вогню. Я почастував його цигаркою. Він спочатку відмовлявся, але врешті-решт запопадливо взяв дві. Дідок закурив і зручно вмостився біля мене. Я покірно змирився. Втім, дідок аж ніяк не видавався мені нуднішим за грузельські гори й хмарини.Ми зав’язали балачку. Дідок був учителем грузельської школи на пенсії і скаржився на біль у суглобах. Я був навіть задоволений таким поворотом розмови. Він не просив, щоб я, користуючись своїм журналістським становищем, виклопотав йому грошову допомогу, і не втаємничував мене у справи мешканців Грузлого. Я був йому за це вдячний і ввічливо вислуховував його скарги на біль у суглобах. Ми курили вже по другій цигарці, коли я зауважив, що на ринку збираються люди. Натовп виглядав так, наче вийшов зі служби Божої. Наскільки я міг здалеку розгледіти, селяни були вдягнуті чисто і по-святковому. Дідок подивився в їхній бік і байдуже констатував:– Ага, вже шикуються...– До чого?– Ви не знаєте? – здивувався він. – Пане редакторе, сьогодні двадцяте травня... Свято дракона.– Якого дракона?– Як, ви не чули про грузельського дракона? Люди вам не розказували?– Ннні... А може...Я пригадав собі, що говорив у клубі про своє відрядження до Грузлого, і тоді котрийсь із колег сказав щось про грузельського дракона. Тут офіціант приніс горілку і, випивши по чарці, ми перейшли на інші теми. Під час моєї сьогоднішньої розмови з головою сільради також, здається, прозвучало слово «дракон» чи навіть «свято дракона». Однак нічого більше я не довідався, тому попросив мого теперішнього співрозмовника пояснити, в чому полягає свято дракона.– О, – сказав дідок, – це давній звичай, який сягає, мабуть, ще поганських часів. А полягає він у тому, що раз на рік, увечері двадцятого травня, драконові, який живе в печері над річкою, кидають на пожирання найдоріднішого парубка і найдоріднішу дівчину, з тією умовою, що обоє повинні мати не більше, ніж вісімнадцять, і не менше, ніж шістнадцять років. Ясна річ, прикметник «найдорідніший» не треба розуміти дослівно. Просто шляхом жеребкування вибирають одного з багатьох здорових хлопців і одну з багатьох здорових дівчат у цьому віці.– А що треба розуміти під драконом?– Дракон – якнайсправжніший. Це старий величезний ящур не встановленого точніше виду. Живе он там, – старий вказав пальцем у напрямку вільх по той бік річки. Зрештою, може, ви хочете оглянути саму урочистість? Долучимося до людей, які мусять пройти цією дорогою. Побачите цілу церемонію пожирання.Я не знав, чи старий бере мене на кпини, а чи марить. Дідок зауважив моє замішання і всміхнувся.– Ви здивовані? Усі приїжджі дивуються, коли дізнаються про таке. Але потім звикаються з цим фактом. Ще тридцять років тому Товариство Поширення Знань серед Народу організувало першу кампанію проти дракона, але зазнало поразки. Цією проблемою цікавилися також діячі Партії і Уряду, але до сих пір так і не вжили жодних принципових заходів. Знаєте, правду кажучи, влада, рахуючись із консерватизмом і любов’ю до традицій місцевих горян, примружує потроху очі на драконське питання. Я сам близько тридцяти років тому як активіст ТПЗ(с)Н різко виступав проти дракона та інших забобонів, поширених серед сільського люду. Навіть написав колись окрему статтю, присвячену проблемі дракона, під назвою «Почвара висмоктує найжиттєдайніші соки». Стаття вийшла в часописі «Смолоскип», який був нашим органом. За п’ять років до війни цей часопис уже перестав видаватися.– Як це? – вигукнув я обурено. – Щороку двоє невинних людей, практично дітей, прирікаються на смерть?– А так... Село від цього особливо не страждає, бо грузлянки широкі в стегнах і народжуюють вельми легко, майже без болю. Існує навіть таке прислів’я: «Слава Богу, грузлянка без муки ще поставить на ноги й онуків». Ксьондз навіть трохи нарікав на це прислів’я, стверджуючи, що воно суперечить словам Святого Письма.– А що робить дракон впродовж решти року?– Лежить у своїй печері і спить, перетравлюючи двох людей. Не вимагає більше нічого.– А якби так... якби взяти... і відмовити йому в жертві... Що би сталося?– Не знаю. Ніхто ще не пробував.– А якби взяти і вбити цю почвару, – крикнув я.– Це не так просто. Настільки рідкісна тварина, певно, знаходиться під охороною. Зрештою, він зовсім не такий грізний, як ви собі, пане редакторе, уявляєте... Побачите.Тим часом дорогою вже підходила процесія. На чолі йшов голова сільради у супроводі двох селян, в одному з яких я впізнав парторга, а в другому майстра народної творчості, різьбяра Лелька. На відстані добрих кількох метрів за ними дві старші жінки в накрохмалених спідницях і намистах вели парубка. Парубок, хоч і мав не більше, ніж вісімнадцять років, був рослий і плечистий, як зрілий чоловік. Його чоло прорізала глибока горизонтальна зморшка. Це був дуже дорідний блондин. За винятком короткої мотузки, яка звисала з шиї, парубок був вільний, лише баби ледь підтримували його під руки. Лице парубка було геть мокре від поту, щоки злегка тремтіли. Далі двоє старших селян у чорних сурдутах вели дівчину. Та, одягнута в шовкову сукенку і черевички на високих підборах, схлипувала безперестанку. Раз по раз сягала до білої торбинки по хусточку, прочищала шумно ніс, ховала хустину і знову виймала її. Ще далі сунув тлум жінок, чоловіків і дітей.Ми з дідком зійшли зі схилу і долучилися до процесії. Селяни розступилися і дали нам місце на чолі натовпу, відразу за дівчиною. Процесія брела в куряві розігрітої дороги, люди витирали спітнілі чола і посопували. За півгодини ми дійшли до кладки над річкою. Перед кладкою дівчину охопила істерика. Вона качалася по землі, хапала старих за ноги і спазматично ридала. Процесія зупинилася, щоб перечекати напад. Дехто закурив. За хвилю дівчина підвелася, обтріпала сукенку і слухняно перейшла через кладку. Кладка була такою вузенькою, що йти по ній можна було тільки колоною по одному, тож переправа тривала досить довго. Дехто роззувався і переходив річку вбрід.Місце, де зупинилася процесія, нічим не відрізнялося від решти простору вздовж річки. Може, тільки зарості вільх і верболозу були тут густішими. Люди вишикувалися півколом. Голова сільради підняв руку і продекламував:Драконе зеленийСіркою кормленийГромада селаДо тебе волаПрийми нашу жертвуПрийми нашу жертвуУ верболозі щось зашаруділо, і вийшов дракон.Це був сліпий і облізлий змій чотириметрової довжини. Він ледве переставляв нетверді, ослабілі лапи.Повернися мордою на східХвостом на західпродекламував знову голова сільради, а побачивши, що дракон незграбно порпається, вдарив його кийком у хребет:– Ану, кивайся! – різко крикнув він.Дракон пирхнув і слухняно став, як йому було сказано. Парубок, який до цього поводився спокійно, позеленів і ворухнувся.– Мамо, – промимрив він до однієї з бабів, які його підтримували, – щось мене трохи нудить.Баби відвели його на кілька кроків убік і дбайливо притримали йому голову. Парубок виблював і поспішно витер губи рукавом. Баби підвели його під саму морду дракона і відступили. Парубок укляк на землі, перехрестився і пробубнів, наслідуючи інтонацію голови сільради:Прощай моя родиноІ ти мила дівчиноІ сонечко яснеІ поле зелене– Амінь, – відповів натовп.Тоді дракон наблизився, обнюхав парубка, згорнув його лапами під себе і роздер. Розірвані останки він проковтнув у три прийоми. Тепер надійшла черга дівчини. Вона вже не плакала. Уклякла, витерла ніс і продекламувала формулу. Дракон упорався з нею, двічі клацнувши пащею.Голова сільради сказав:Жертву прийняв тиЛягай тепер спатиДракон важко підвівся і зник у верболозі. Голова затягнув пісню. Люди підспівували мляво. Останніх слів ніхто вже й не співав. Натовп розходився. Мені також було пора. Автобус від’їжджав за двадцять хвилин. nПереклад з польськоїОлександра БОЙЧЕНКАДовідкаАнджей Бурса (1932, Краків – 1957, Краків) – «каскадер» польської літератури, «проклятий поет», який встиг за життя опублікувати лише 37 віршів і одне оповідання. Його провокативна, «антиестетична», часами «цинічна» поезія безжалісно висміювала патетику й лицемірство офіційного мистецтва 50-их років, пародіювала «святі класичні традиції», була уособленням бунту проти конформізму та ідеологічної зашореності. Смерть у 25-річному віці перетворила Бурсу на літературну легенду і кумира кількох поспіль генерацій польських письменників. Від 1967 року у Польщі присуджується літературна премія імені Анджея Бурси. http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/17709-ivanove-ditinstvo.html Дорогою з Глиниці до Чорториї зустрінуться ще два села, які також мають дещо, заради чого варто зупинитись культура Nata Fri, 12 Dec 2008 11:38:16 +0000 Дорогою з Глиниці до Чорториї зустрінуться ще два села, які також мають дещо, заради чого варто зупинитись. У першому з них – Зеленеві – є музей природи карпатського краю, створений Людмилою Вакарюк. Її і треба питати в перехожих, якщо хочете подивитись на опудала буковинської фауни. Зазвичай пані Людмила в будівлі не сидить, навіть якщо це будній день. Трохи далі по трасі трапиться ще й Михайлівська церква, копія Успенського храму в Дубівцях: ті ж гуцульські три бані, та ж бляха.За кілька кілометрів починається Брусниця – село, до школи якого ходив із сусідньої Чорториї маленький Іван Миколайчук. Навчальний заклад тепер, звичайно, носить ім'я актора. Їдьте головною дорогою села і не оминете щось середнє між бюветом та міні-заводом, де розливають і відразу продають мінеральну воду «Брусницьку». Проте навіть і не мрійте придбати одну-дві пляшки: брусничани продають свою водичку не менше, ніж восьмипляшковими упаковками. Просто так попити не дають. Але ж спрага до прекрасного і спрага фізична – речі непереборні, тож можна спробувати під'їхати до бальнеологічної лікарні. Можливо, там наллють аналогічної до «Єсентуків-4» «Брусницької», яка успішно лікує виразки.Ще кілометр-два – і Чортория. Безперечно, головною її принадою є садиба-музей Івана Миколайчука. Мене вже не здивувало, що він виявився зачиненим. Туристи безперервним потоком не йдуть, а господарство ж не чекає. Ну та то нічого, пройдіться, пошукайте сестру митця Фрозину Грицюк, освіжіться з дороги. Тим більше, що до неї треба йти на горбок, де дуже любив посидіти, задивляючись на панораму долини Черемоша, брат із друзями – Костянтином Степанковим і Бориславом Брондуковим. Сама хата-музей є науковою реконструкцією 1991 року, але зібрані речі, звичайно, оригінальні: валізка Івана, з якою він їздив до Чернівців, його та братів-сестер колиска, родинні світлини, народні строї, мамині вишивки. Поруч із хатою ростуть дві берези, які Іван посадив тридцять років тому із племінником Михайлом. Наостанок запитайте у пані Фрозини, як пройти до озера Лебединого. Після смерті її брата сюди взимку прилетіли лебеді. Люди казали, що то душа Івана повернулась додому… Науковці теж дали пояснення цьому. Мовляв, у Чорторийських ставках нуртує вода з Черемоша, ось і не замерзає взимку. Але яка різниця? Головне, що з кожним роком граційних птахів більшає, і тут вже навіть утворили природний заказник.Психоневрологічний диспансер – ось що залишилося ще побачити в Чорториї. Ні, не для надбання знань у царині ментальних розладів, а зовсім навпаки – для естетичної насолоди. Комуністична влада чомусь особливо любила влаштовувати подібні установи в найкращих палацах. Можна згадати село Череш під Сторожинцем, Іванів на Вінниччині, Олику на Львівщині тощо. Чорторийський палац – один із найкращих в області. Еклектика, а відтак: неоготичні отвори вікон головного порталу, класицистична статуя над портиком і – головна окраса – вежа з багатьма декоративними башточками на бані в румунському стилі. За переказами місцевих жителів, садиба належала чи то полякові, а чи румунові і, ясна річ, була програна власником у карти. Можливо, шляхетне буковинське панство справді було настільки азартним, бо подібну історію я почув також і про банилівський палац, а може, це просто бажання надати історії будівлі романтично-скандального ореолу… У будь-якому разі оминути палац-диспансер ніяк не можна. Так само, як і Вашківці, про які мова піде наступного разу. Дмитро АНТОНЮК http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/17703-muzika-stala-moyim-zhittjam.html Андрій Кушніренко 46 років керує Буковинським ансамблем пісні й танцю культура Nata Fri, 12 Dec 2008 11:03:03 +0000 Художній керівник та головний диригент Державного заслуженого академічного Буковинського ансамблю пісні й танцю України Андрій Кушніренко нещодавно відзначив два ювілеї – 75-річчя від дня народження та 55-річчя творчої діяльності. Кореспондент «МБ» зустрілася з Почесним громадянином Чернівців напередодні його авторського концерту. Розмова відбулася у надзвичайно холодному кабінеті Андрія Миколайовича, де розпочали ремонт та тимчасово відключили опалення.«Створив таку програму, що запросили до Кремля»– Цей кабінет не ремонтувався вже десятки років, – каже Андрій Кушніренко, оглядаючи почорнілу стелю та глибокі тріщини на стінах. – Його, як і приміщення для репетицій ансамблю, я, можна сказати, виборов сам. Коли прийшов працювати у філармонію 1962 року, ми займалися у невеличкій пристосованій кімнатці. Якось до нас завітав секретар обкому Нівалов і поцікавився, як живуть митці. Я мав виступати від імені колективу та розповісти про розквіт нашого мистецтва. Начальник обласного управління культури наказав мені говорити винятково російською мовою та заборонив скаржитися на негаразди та проблеми. Але я порушив його наказ. Привітавши гостя російською мовою, перейшов на українську. Розповівши про наші досягнення, несподівано сказав: «Ми би ще краще працювали, якби у нас були відповідні умови». Після цього я мав неприємну розмову з начальством. Зате нам виділили це приміщення, звідки виселили міліцію.– Ваш авторський концерт називається «Музика – моє життя». Музика справді стала вашим життям?– Так воно насправді є. Колись Дмитро Гнатюк напередодні одного зі своїх концертів у Кіцмані сказав: «І нащо мене мама народила музикантом! Постійно хвилюєшся і хвилюєшся». Так само і в мене. Я почав співати, напевно, ще з колиски. Моя мама Олена Яківна дуже любила співати, мала прекрасний музичний слух. Малим я самостійно опанував гру на багатьох музичних інструментах – гітарі, мандоліні, балалайці, гармошці, акордеоні, бубні. Якось мені принесли стару поламану скрипку, яку відремонтував батько. І я, прислухаючись до сільських музикантів, витинав на ній різні народні мелодії. У сім років вже співав у церковному та учнівському хорах. Згодом закінчив курси диригентів та з відзнакою – Львівське музично-педагогічне училище та консерваторію ім. М. Лисенка. 1962 року мене направили до Чернівців художнім керівником та головним диригентом Буковинського ансамблю пісні й танцю. Я вже був тринадцятим керівником цього колективу, які часто змінювалися. Я почав з того, що їздив найвіддаленішими гірськими селами, записував старовинні пісні, обробляв їх для ансамблю. Створив таку програму, що нас 1966 року запросили виступити у відомому театрі в Кремлі. Після цього ансамбль визнали, почали писати про нього в газетах.«Я мовби перевтілююся у якогось демона»– Вас визнали одним із кращих диригентів Радянського Союзу…– Диригент повинен змусити весь колектив діяти як одне ціле. Тому він, окрім професійних знань, повинен бути психологом, обов’язково володіти вродженою харизмою, щоби впливати на людей. Якщо цього немає, то ти не зможеш стати справжнім диригентом. Свого часу я зустрічався з відомим гіпнотизером Вольфом Месінгом, який вільно заходив до кабінету Сталіна та прогнозував різні визначні події. Він був присутній на репетиції нашого ансамблю і запевнив, що в мене теж є задатки гіпнозитера. Зі мною справді коїться щось незрозуміле, коли починаю керувати ансамблем. Це вже не той Кушніренко, якого знають у побуті, який зараз сидить перед вами. Я мовби перевтілююся у якогось демона, який чує лише музику і більше нічого та нікого не бачить. В ансамблі – 40 осіб, а я намагаюся зробити так, щоби співав не кожен зокрема, а все зливалося в єдине звучання.– Чи змушували вас включати до репертуару пісні про Леніна та партію?– Без цього не обходилося. Нас ніби і не змушували, просто «рекомендували». Ми співали і про Леніна, і про партію. Ансамбль часто залучали до різних партійних заходів. Насправді ж, головне було – рідні українська та буковинська пісня й танець, на яких і базувався наш репертуар.– Буковинський ансамбль об’їхав зі своїми концертами весь Союз та чимало країн. Що вам найбільше запам’яталося?– Вражали Декади українського мистецтва, які відбувалися в Росії, Естонії, Казахстані, Молдові. Наш колектив нагороджений шістьма почесними грамотами Верховних Рад цих республік. На той час це було велике завоювання. Щоби отримати ці нагороди, нам доводилося дуже багато працювати і показувати високе мистецтво. Запам’яталася поїздка до Сибіру. Мороз 30-40 градусів, а ми їхали у холодних вагонах, не пристосованих до зими. Намерзлися – не розповісти. Купували в магазині спирт, пили і так зігрівалися. Зустріли там наших репресованих земляків, яких вивезли туди у 40-их роках. На наших концертах вони плакали, підходили до нас, обіймали та дякували. Ми виступали в Америці, Англії, Японії, Фінляндії, Франції, Бельгії, Італії, Мексиці, Індонезії, Аргентині… А зараз нікуди не їдемо, бо немає фінансування. Тому знають нас тільки на Буковині. Змушені організовувати концерти-лекторії для школярів, щоби заробити на прожиття. – А молодь приходить до вашого ансамблю?– Приходить, вірніше, я їх приводжу. 1992 року я заснував кафедру музики в Чернівецькому національному університеті. Довгі роки завідував цією кафедрою. Кращих випускників – співаків і танцюристів – забираю до Буковинського ансамблю.«Від музики не відмовився би ніколи»– Як ви встигаєте робити так багато у свої 75 років?– Сили беру від своєї наполегливості та любові до праці, яку мені привили мої батьки. Я не можу сидіти просто так і нічого не робити. А до того ж я займаюся улюбленою справою. Добре, що вибрав саме музику, а не пішов на історичний чи філологічний факультет, як хотів. Любов до музики вивела мене в люди, допомогла досягнути певних успіхів. Якби довелося починати все з початку, то я би знову все повторив. Може, не хотів би пройти через своє холодне та голодне дитинство, коли був жадний шматка хліба. Але від музики я би не відмовився ніколи. Хоча було надзвичайно важко – недоспані ночі, недоїдання, хвороби. На гастролях не завжди була змога вчасно поїсти, відпочити. Якби не був керівником Буковинського ансамблю, може, написав би більше музичних творів. Хотів би вже залишити його, бо це дуже вимотує та забирає багато здоров’я. Після кожної репетиції та концерту почуваюся ледь живим. Але дуже боюся, що якщо залишу його, він розпадеться.– У вас стільки звань і нагород, що важко перелічити. Яка з них вам найдорожча?– Найбільше пишаюся Національною премією ім. Т. Шевченка, яку мало хто отримує. Це справді визнання моєї праці.– Як домашні ставляться до вашого захоплення музикою?– Моя дружина Мирослава – солістка Буковинського ансамблю, тому добре розуміла мене. А донька закінчила Львівську консерваторію і викладає у тому училищі, де я навчався. Так що в нас вся сім’я музична. Хоча від мене їм дісталося. Часто не давав спати: міг встати вночі та награвати нову мелодію. Так що донька засинала і прокидалася під музику. Тому не могла стати кимось іншим. Надія БУДНА